Зарубіжна література 8 клас

   04.02.2022р.

Зарубіжна література

Тема: УРЗМ (письмово). Оспівування кохання і дружби в сонетах Шекспіра (сонети 66, 116, 130).

Написати в зошитах твір на тему: «Оспівування кохання і дружби у сонетах Шекспіра»

Збірка сонетів була створена Шекспіром приблизно у 1593–1600 рр. У 1609 р. вийшло єдине прижиттєве видання його поезій. Умовно сонети Шекспіра поділяють на 3 частини:

1) Сонети 1–126 — присвячені юному другові;

2) сонети 127–152 — присвячені смаглявій коханій;

3) сонети 153–154 — заключні, їх тема — радість життя.

Вже таке розподілення поезій доводить, що Шекспір зробив свій внесок у розвиток жанра сонета. Адже до нього сонети присвячувалися лише темі кохання й аж ніяк не дружбі.

  У сонеті 130 Шекспіра розкривається його особистісне сприйняття коханої жінки. Англійський поет Вільям Вордсворт писав, що «сонети - це ключ, яким Шекспір відкрив своє серце». Кохана ліричного героя Шекспіра далека від ренесансного ідеалу жіночої краси (кохані Данте Аліг’‎єрі та Франческо Петрарки були білявками ідеальної краси і гармонійності, більш подібні до богинь, ніж до реальних земних людей). Лірична героїня, оспівана у сонеті 130 Шекспіром, - реальна і земна («кроки милої - цілком земні»). Не відповідають шляхетному ідеалові Раннього Відродження й портретні деталі тої, що хвилює уяву ліричного героя. Підтвердженням цього є перші два катрени сонета. Вона повна протилежність Беатріче й Лаурі, яких сприймали як богинь, мадонн. «Дише так вона, як дишуть люди», вона чорнокоса смаглявка, яка майже нічим не вирізняється поміж іншими (а, можливо, у думці М. Габлевич є сенс - поет умисно принижує образ коханої, щоб показати, що вона йому дорога не винятковою вродою, а чимось іншим? Можливо, таким чином він кодує свої стосунки з жінкою, кохати яку не має права?). Не має вона й якихось особливих внутрішніх принад - мелодійного голосу, надзвичайної чарівності чи гострого розуму або мудрості. Вона - конкретна істота реального світу, а не божество, не абстракція. Ліричний герой Шекспіра, незважаючи на земну простоту цієї жінки, саме її вирізняє з-поміж інших: «І все ж вона найкраща...» Вона найкраща саме для нього. Хтось інший, можливо, не звернув би на неї уваги, але вона єдина, адже бачать її очі закоханого ліричного героя. У тексті сонета Шекспір йде від радикальних заперечень, своєрідного заземлення образу коханої до всього двох характеристик, які видають його істинні почуття: «кроки милої» та «вона - найкраща», які підносять її над усім світом, над усіма його принадами, досконалостями, мистецтвом. І все те, що спочатку сприймалося як заперечення, завдяки двом останнім рядкам сонета сприймається як ствердження. Поет разом з ліричним героєм не боїться зізнатися в тому, що його хвилює краса земної обраниці, нехай вона й не відповідає канонам краси, ідеалам сонетної лірики дантовопетрарківського спрямування. Можемо говорити про новаторство Шекспіра, який створює опозиційний образ коханої жінки, чия цінність для ліричного героя вимірюється лише силою його кохання до неї. Провідна ідея сонета 130 Вільяма Шекспіра - уславлення кохання реальної земної людини до іншої реальної земної людини, до жінки, такої ж, як тисячі інших, але єдиної для ліричного героя. Цим самим Шекспір стверджує абсолютне право кожної людини кохати й бути коханим (коханою) незалежно від того, чи відповідаєш ти особисто канонам краси. Серце закоханої людини зірке. Воно здатне побачити прекрасне, єдине й неповторне саме в коханій людині.

  Сонет 116 Вільяма Шекспіра розкриває у поетичній формі його концепцію кохання. У цьому вірші образ ліричного героя й поета зливаються в одне ціле. Вирішення проблеми кохання ускладнюється ще й тим, що проблема любові, кохання постає в любовному трикутнику, де ліричний герой виявляється зайвим: «Не буду я чинити перешкоди єднанню двох сердець...». Сам закоханий, ліричний герой приймає єдино правильне, з його погляду, рішення - поступитися своєму суперникові, що став її обранцем. Це позиція жертовного гуманізму, але, з іншого боку, - це й абсолютно тверде розуміння, що серце кожної людини має право обирати, кого кохати, й на милування нема силування, як стверджує народна мудрість. У контексті циклу сонетів, присвячених зображенню стосунків ліричного героя зі Смаглявою леді та юним другом, доречним може бути припущення, що «єднання двох сердець» стосується двох дорогих ліричному героєві людей, і хоча це болюче ранить його власне серце, він не перестає любити свою кохану й уважати другом її обранця. Навпаки, ліричний герой Шекспіра стає філософом, здатним осмислити Любов як абстрактне поняття, як морально-філософську категорію. Як він цього досягає? Через дослідження природи істинної Любові, через її вираження у метафорах («над бурі зведений маяк», «зірка провідна»), через заперечення («Любов - не блазень у руках часу»).

  Справжність любові для ліричного героя Шекспіра визначається її піднесеністю над світом буденності, її протиставленням часові й скороминучості всього тлінного в світі. Любов нетлінна. Порівняймо: у перекладі Маршака - «Любовь не знает убыли и тлена», «не страшны ей времени угрозы»). «Навісна стихія», «буря» у сонеті сприймаються як життєвий вир, у якому існує єдиний дороговказ - це Любов. Метафори «маяк» та «зірка» знаходяться в одній площині - площині Всесвіту: «маяк» як дороговказ у бурях земного існування, «зірка» ж більше асоціюється з дороговказом для душі людини, тією силою, що здатна піднести людину на космічний рівень. Любов сприймається на самій верхівці життєвої вертикалі, поза часом, тому що вона вічна. І навіть зрада коханої людини не може змінити розуміння цінності любові для ліричного героя-гуманіста і для всього людства в цілому. Вона «не блазень у руках часу» («не кукла жалкая у времени в руках») - вона сама всевладна й вічна. Час здатен «своїм серпом» зітнути усе матеріальне, земне. Любов - це категорія позачасова, духовна. Але весь парадокс у тому, що як найцінніший дар духовності й душевності, вона приходить до смертних людей. Парадоксальною видається й позиція ліричного героя Шекспіра, зраненого в самісіньке серце.

  Здавалося б, з позиції логіки, він має безмежно страждати, поступившись своїм коханням. Але у цьому й проявляється велич ліричного героя Шекспіра, здатного самозречено радіти щастю іншої людини, не бути перешкодою «єднанню двох сердець». Тому в підтексті ми прочитуємо ще одну важливу лінію: кохання принесене у жертву заради дружби. Біль втраченого кохання і філософія кохання ліричного героя стають поетичними рядками, а відтак - надбанням вічності. Тому ми маємо право говорити про злиття образу автора й ліричного героя у двох заключних рядках вірша, які постають у фіналі сонета як одне ціле.