Зарубіжна література 9 клас

   21.01

Зарубіжна література

Тема:

Печорін у системі образів роману "Герой нашого часу". Новаторство М. Лермонтова в жанрі роману.

Дібрати цитати, якими можна було б охарактеризувати Печоріна. (Письмово)

 

ПЕЧОРІН У СИСТЕМІ ОБРАЗІВ РОМАНУ М. Ю. ЛЕРМОНТОВА «ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ».

  Один із засобів непрямого відображення авторської позиції — введення персонажів, яких можна певною мірою вважати двійниками Печоріна. Принцип подвійності допомагає розкрити складність і суперечливість героя, побачити протилежні підходи до розв'язання якоїсь складної життєвої або філософської проблеми. Частковими двійниками Печоріна є Вернер, Вулич, Казбич, Янко; двійником-антиподом, двійником-пародією — Грушницький. Те, що в Печоріні є трагічним,— у Грушницькому виглядає смішно. Печорін — сучасний демон, Грушницький уявляє себе демоном, дізнавшись про його існування з романтичних поем і повістей. Печорін перебуває у постійному конфлікті із суспільством і з самим собою, страждає від цього розладу. Грушницький гармонійно співіснує з навколишнім вульгарним суспільством, він надзвичайно самовдоволений і лише носить маску страждання й розчарованості. Печорін відчуває в душі величезні сили, яким не знаходить застосування; Грушницький мізерний, як дріб'язковий світ довкола нього. Водночас Грушницький — дзеркало, у якому Печорін бачить свої негативні риси: егоїзм, самозамилування, відсутність простоти. У певному сенсі дуель із Грушницьким — спроба вбити в собі дрібний, вульгарний бік власної натури.

  Контрастну пару становлять Печорін і Максим Максимович: у кожного — своя життєва правда. Позиція автора не збігається з правдою жодного персонажа: кожний із героїв у чомусь має рацію, а в чомусь — ні. Максим Максимович вигідно відрізняється від Печоріна простотою, щирістю; він є цілісною натурою, йому не притаманні рефлексії, сумніви, він не любить заглиблюватися в роздуми. Він приймає життя, не міркуючи й не аналізуючи, він сам його складова частина. Але «чудесна душа, золоте серце» Максима Максимовича, його надзвичайна людяність поєднуються з інертністю, з обмеженістю світогляду, нездатністю критично сприймати дійсність.

 Образ Печоріна — одне з головних художніх відкриттів Лермонтова. У ньому відбилися глибинні особливості постдекабристської епохи — епохи розчарувань і сумнівів, катастрофи сподівань і руйнування ідеалів, ревізії колишніх цінностей. Однак образ Печоріна набагато ширший за вкладений у нього соціально-історичний зміст: епохальне переростає в ньому в загальнолюдське, національне — у всесвітнє, соціально-психологічне — у морально-філософське.

  У своєму журналі Печорін неодноразово говорить про власну подвійність. Багато дослідників витлумачують її як наслідок зіткнення природного начала з началом соціальним. Наприклад, у відомому дослідженні літературознавця К. М. Михайлової йдеться про таке: ««Дві людини», присутність яких відчуває в собі Печорін,— це не тільки людина мисляча і людина діяльна: водночас одна з них — це «природна», потенційна, можлива людина, й інша — людина справді діяльна, детермінована суспільством. Засуджуючи другу, Лермонтов цілком на боці першої». Слід врахувати, що Лермонтов досить критично ставиться до ідеї «природної людини» у дусі Ж.-Ж. Руссо. Він не ідеалізує горців, показує неможливість «зцілення» зіпсованого цивілізацією героя шляхом прилучення його до природного стану людини завдяки любові до «дикунки».

 Напружені роздуми Печоріна, його постійний аналіз і самоаналіз своїм значенням виходять за межі епохи, що породила його, мають загальнолюдське значення. Уперше в російській літературі показаний герой, який прямо ставить перед собою найголовніші, «останні» питання людського   буття — мета й сенс життя людини, її призначення. У ніч перед дуеллю із Грушницьким він роздумує: «Перебираю в пам'яті все моє минуле й запитую себе мимоволі: навіщо я жив? Для якої мети я народився? А й справді, вона існувала, і справді, судилося мені призначення високе, тому що я почуваю в душі моїй сили неосяжні; але я не відгадав цього призначення, я захопився принадами пристрастей порожніх і невдячних; з горна їхнього я вийшов твердий і холодний, мов залізо, але втратив навіки запал шляхетних поривань, кращі роки життя». Метою свого життя Печорін ставить осмислення природи й можливостей людини. Звідси його активність, безперервний ланцюг психологічних і морально-філософських експериментів над собою й іншими. Він намагається підкорити людей своїй владі, зрозуміти приховані причини їхніх учинків і водночас своєю поведінкою самоствердитися як особистість, якій судилося «призначення високе».

  У дуелі з Грушницьким він навмисно ставить себе в більш складні й небезпечні умови: «Я зважився надати всі вигоди Грушницькому; я хотів випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все повернулося б краще...». Ставлячи людину в екстремальні ситуації, Печорін не втручається в прийняття її рішення, даючи можливість зробити свій власний моральний вибір, але при цьому сподіваючись на «кращий» результат: «я з трепетом чекав на відповідь Грушницького. якби Грушницький не погодився, я кинувся б його обіймати».

   Водночас, вважаючи своє незалежне «я» найвищою цінністю і відстоюючи власну свободу, Печорін нерідко переступає межу, що відокремлює добро від зла. Це змішання добра й зла надає Печоріну демонічних рис, особливо у стосунках із жінками. Він безжалісно руйнує ілюзії й ідеали. Розуміючи примарність щастя як особистого благополуччя в суспільстві загального неблагополуччя, відмовляючись від нього сам, Печорін руйнує сподівання на щастя і в інших.

  Прикладом може стати його роман із князівною Мері, що обернувся безжалісним експериментом над юною наївною дівчиною, яка за короткий термін пізнала жорстокість життя. Особливо велика провина Печоріна в історії Бели. Природна, гармонійна істота, насильно вирвана зі звичного середовища, стає жертвою сваволі Печоріна. Піддавшись миттєвому пориву, Печорін не замислюється над тим, чим обернеться його примха для горянки. Здатність поставити на карту все своє майбутнє й у разі невдачі вирушити назустріч смерті, під кулі, навряд чи можуть виправдати його.

Характеристика образу Печоріна

Печорин — Максим Максимович	Він начебто близько знав Печоріна, але так і не зумів зазирнути в його душу, зрозуміти її. Тому капітана часто дивує поведінка Григорія Олександровича, він не розуміє його песимізму і навіть запитує, чи «столична молодь уся така?»
Печорин — Грушницький	Головному героєві, що страждає по-справжньому, протиставлений образ Грушницького, який не надто вміло імітує «байронізм». Він і є справжньою пародією на романтичний образ похмурого «байронічного героя». Тож Лєрмонтов вустами Печоріна виносить вирок не лише Грушницькому, який грає роль «байронічного героя», а й нещирості, «байронівській позі» як такій
Печорин — Вернер	Лікар Вернер — такий собі «двійник» Печорина, який, не поступаючись Печоріну в розумі і спостережливості, відрізняється від нього тим, «що ніколи не вмів скористатися своїм знанням». Вернер в повісті представлений свідком життя, ніж її учасником. У взаєминах з Вернером виявляється і егоїзм Печоріна, який не визнає дружби, тому що вона вимагає самозабуття: «...я до дружби не здатний: з двох друзів завжди один — раб іншого...»